Оксана Бакуменко
Не буде…
Ні, то не вітер стогне за вікном,
То душа моя невтішна плаче.
Що втратила навік твою любов,
Вона мені ніколи не пробачить.
Не буде більше дотику очей,
Не буде дух захоплювати від шептання.
Не буде вже тепла і ніжності ночей,
Не буде слів, обіймів аж до рання…
Ніхто вже так, як ти один умієш,
Не вимовить з любов’ю імені мого.
Я навіть мріяти, що це повториться, не смію,
Лиш берегтиму спогадів п’янке тепло.
Нехай воно мене турботливо зігріє
Серед безсонних і спустошених ночей.
Я в серці все-таки плекатиму надію
Пірнути знов у глибину твоїх очей.
Я вчуся жити й дихати без тебе,
Але чи можна це назвать життям?
Я просто вчуся відчувать потребу,
Я знову вчуся вірити словам.
Ти не хвилюйся, я нічим не потурбую:
Ні поглядом, ні словом, ні дзвінком..
Для тебе я давно вже не існую,
І кожен з нас піде своїм шляхом.
Щаслива я
Щаслива я, коли, йдучи із дому,
Ти поспіхом цілуєш мене в губи.
Коли з тобою забуваю втому
В передчутті солодкої кохання згуби.
Щаслива я, коли осіннє сонце
Торкається легеньким павутинням.
Коли цілую я твоє обличчя сонне,
Коли з волоссям грається проміння.
Щаслива я, коли тебе чекаю,
Коли радію кожній ноті,
Коли з любов’ю новий день стрічаю,
Бо він дарує мені спокій.
Щаслива я, коли в твої обійми
Заморена, та радісна пірнаю,
Щаслива я, бо ти такий надійний..
І щастя іншого я не бажаю.
Любов, одна в тисячоліття
Побачити б тебе хоч раз
Пірнути у очей твоїх безодню..
Щоб вогник віри у душі не згас,
Який з’єднає наше завтра чи сьогодні…
Запам’ятати б голос ніжний твій,
Закарбувати пам’яттю у душу.
Та серед плину повсякденних дій
На тебе знов чекати мушу…
Почути серцем плач душі твоєї,
Зітерти сльози дотиком долонь..
І вберегти від заздрості людської
Слабкий кохання нашого вогонь.
Благаю ніч, щоб ти мені наснився,
Нехай на п’ять хвилин, нехай на долю миті,
Щоб час для нас з тобою зупинився,
Щоб дві душі злилися у блакиті.
Торкнутись лагідно б твого обличчя,
Зігрітися б теплом твоїх очей.
Твою любов, одну в тисячоліття,
Зуміти б зберегти від холоду ночей.
Якщо
Якщо ти любиш яблука пахучі,
Я стану яблунею у садочку:
Рясною, плодоносною, квітучою.
І яблуневим цвітом ляжу на твою сорочку.
Якщо ти любиш тепле сонце,
Я стану променем його в твоїх очах.
Його щасливе сяйво принесу в долоньці,
Надією осяю твій життєвий шлях.
Якщо милуєшся безкраїм небом,
До рук твоїх зорею упаду.
І по сузір’ях шлях шукатиму до тебе,
І мрією яскравою в твоє життя прийду…
Дві долі
Шосейні білі смуги швидко-швидко
Зливаються у лінію одна за одною.
Невидимим зв’язком, неначе ниткою,
Поєднані на відстані дві долі…
Час неутримно із життя тікає:
Хвилина за хвилиною, так день за днем.
Його ніхто вже зупинитись не вблагає,
Із кожним роком він все швидше йде.
Я серед натовпу твоє обличчя відшукаю,
І погляд твій у серці збережу.
Твоє серцебиття крізь простір відчуваю,
Твій сон, неначе янгол, стережу.
Я рук твоїх тепло відчути хочу,
Згадати губ твоїх солодкий смак.
А десь зозуля накує пророче,
Що щось в житті іде не так…
Я не благаю лісову віщунку
Життя мого спинити час…
Лиш тільки для любові порятунку,
Лиш тільки щастя крапельку для нас…
