ЛИНА КОСТЕНКО

***

Здається з нами щось уже не те...

 І навіть люди, місто й камні,

 Щось прошепоче – Те усе святе

 У що ти вірив - згинуло з віками

 

 Пройшло скрізь пальці,

 Як вода, зачерпнута відкритою рукою,

 А на лодоні лиш краплинки сну,

 У сяйві марив, як в полоні.

 

 І вічність та тяжка завіса,

 Що ми не здатні піднести,

 Роздавить вас — навіщо йти,

 Навіщо тратити надію,

 У те усе, що нам святе,

 Скажи мені, і я повірю.

 Та все ж із нами щось не те....

* * *

Життя іде і все без коректур.

 І час летить, не стишує галопу.

 Давно нема маркізи Помпадур,

 і ми живем уже після потопу.

 Не знаю я, що буде після нас,

 в які природа убереться шати.

 Єдиний, хто не втомлюється, – час.

 А ми живі, нам треба поспішати.

 Зробити щось, лишити по собі,

 а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

 щоб тільки неба очі голубі

 цю землю завжди бачили в цвітінні.

 Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

 щоб ці слова не вичахли, як руди.

 Життя іде і все без коректур,

 і як напишеш, так уже і буде.

 Але не бійся прикрого рядка.

 Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

 Не бійся правди, хоч яка гірка,

 не бійся смутків, хоч вони як ріки.

 Людині бійся душу ошукать,

 бо в цьому схибиш – то уже навіки.

 

БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ

 

                                                      Слово, моя ти єдиная зброє,

                                                       Ми не повинні загинуть обоє.

 

                                                                                                  Леся Українка

 

Півні кричать у мегафони мальв —

 аж деренчить полив’яний світанок…

 Мій рідний краю,

 зроду ти не мав

 нейтральних барв, тих прісних пуританок.

 

 Червоне й чорне кредо рукава.

 Пшеничний принцип сонячного степу.

 Такі густі смарагдові слова

 жили в тобі і вибухали з тебе.

 

 Слова росли із ґрунту, мов жита.

 Добірним зерном колосилась мова.

 Вона як хліб. Вона мені свята.

 І кров’ю предків тяжко пурпурова.

 

 А хтось по ній прокопував рови.

 Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.

 І сниться сон: пасуться корови —

 сім тучних, але більше тощих.

 

 Скубуть озиме, нищать ярину,

 ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.

 Трагічна мово! Вже тобі труну

 не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

 

 Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.

 Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.

 Вони ж дурні, вони ж знімали мірку

 з твоїх принижень — не з твоєї величі!

 

 Твій дух не став приниженим і плюсклим,

 хоч слала доля чорні килими

 то од Вілюйська до Холуйська,

 то з Києва до Колими.

 

 З усіх трибун — аж дим над демагогом.

 Усі беруть в основу ленінізм.

 Адже ніхто так не клянеться богом,

 як сам диявол — той же шовінізм.

 

 Як ти зжилася з тугою чаїною!

 Як часто лицемірив твій Парнас!..

 Шматок землі,

 ти звешся Україною.

 Ти був до нас. Ти будеш після нас.

 

 Мій предковічний,

 мій умитий росами,

 космічний,

 вічний,

 зоряний, барвінковий…

 Коли ти навіть звався — Малоросія,

 твоя поетеса була Українкою!

 

* * *

Вже почалось, мабуть, майбутнє.

 Оце, либонь, вже почалось…

 Не забувайте незабутнє,

 воно вже інеєм взялось!

 І не знецінюйте коштовне,

 не загубіться у юрбі.

 Не проміняйте неповторне

 на сто ерзаців у собі!

 Минають фронди і жіронди,

 минає славне і гучне.

 Шукайте посмішку Джоконди,

 вона ніколи не мине.

 Любіть травинку, і тваринку,

 і сонце завтрашнього дня,

 вечірню в попелі жаринку,

 шляхетну інохідь коня.

 Згадайте в поспіху вагона,

 в невідворотності зникань,

 як рафаелівська Мадонна

 у вічі дивиться вікам!

 В епоху спорту і синтетики

 людей велика ряснота.

 Нехай тендітні пальці етики

 торкнуть вам серце і вуста.

 

* * *

Все більше на землі поетів,

 вірніше –

 тих, що вміють римувати.

 У джунґлях слів поставили тенета,

 але схопити здобич ранувато.

 Зайці, папуги, гнізда горобині…

 Великий щебет, писк і цвірінчання –

 таке,

 що часом хочеться людині

 поезію шукати у мовчанні.

 Хай метушиться дріб'язок строкатий,

 міняє шерсть залежно від погоди…

 Поете,

 вмій шукати і чекати!

 Найкращий вірш ще ходить на свободі.

 

АСТРАЛЬНИЙ ЗОЙК

Добридень, люди! Вбитий на снігу,

 я спам'ятався в зоряній пустелі.

 І все, що має на землі вагу,

 осипалось, як мертві імортелі.

 Там, на землі, щось падало, цвіло,

 було рожеве, синє і зелене.

 Мені вітри позичили крило,

 я бачив землю за віки від мене.

 Я натомився жити без душі.

 Нема на чому записати строфи.

 Усі арапи-предки й гармаші

 Кричать в мені зігрітися хоч трохи.

 Я сам не знаю, скільки тут пробув.

 Не хочу я ні вічності, ні слави.

 В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург.

 Вдягтися в тіло і напитись кави.

 Там, на столі, лежить моє перо.

 Воно лежить, воно давно не пише.

 Я хочу вірші написати про -

 Про те, як вітер гілочку колише.

 Я хочу встати вранці, на зорі.

 Любити жінку, ждать листа з Одеси.

 Я хочу волі, волі!.. А царі?

 Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?

 Я сто поем ще маю на меті,

 а я дивлюсь у вічі пістолету...

 В безсмерті холодно. І холодно в житті.

 О Боже мій! Де дітися поету?!

 

КОБЗАРЮ

 Знаєш, нелегка епоха

 оцей двадцятий невгомонний вік.

 Завихрень - безліч.

 Тиші - анітрохи.

 А струсам різним утрачаєш лік.

 Звичайні норми починають старіти,

 тривожний пошук зводиться в закон,

 коли стоїть історія на старті

 перед ривком в космічний стадіон.

 Вона грудьми на фініші розірве

 Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.

 І, невагома, у блакитній прірві

 відчує враз вагому самоту.

 І позивні прокотяться луною

 крізь далі неосяжно голубі...

 А як же ми,

 співці краси земної?

 Чи голоси у нас не заслабі?

 Чи не потонуть у вітрах простору?

 Чи сприймуть велич нової краси?..

 Тарас гранітний дивиться суворо:

 - А ви гартуйте ваші голоси!

 Не пустослів'ям,

 пишним та барвистим,

 не скаргами,

 не белькотом надій,

 не криком,

 не переспівом на місці,

 а заспівом в дорозі нелегкій.

 Бо пам'ятайте, що на цій планеті,

 відколи сотворив її пан Бог,

 ще не було епохи для поетів,

 але були поети для епох!