Диба Юлiя
Вона
Вона, така як всі, просто «Вона», без імені.
У ній, у ній одній така душа, як іній. Ні!
Здалося. Сніг, блакитний сніг на її чорні вії ліг.
І затремтіло, загуло, защемило і заболіло
В душі, мов крижаним крилом закрило.
Закрило все. Колючий дим холодні очі заступив,
І білії вуста стулив безрукий вітер.
Ще жила в тій чаші зірка золота
Під зламами калюж і віконного скла
Душі, яку незграбно так розбили…слова.
Відродження було можливим, коли підпалена сльоза,
Що так бездиханно скотилась з холодного її вікна,
Упала в білі рукава, і запалилася надія,
Яка не гасла, лиш тремтіла, а тепер знову запалила
Вогневий струм в її очах.
Так відродилася людина, яка й не гасла,
лиш тремтіла, а тепер знову загоріла,
і запалила, й понесла…
Букет квітів
А я візьму ті квіти,
Та посмішкою їх зрошу.
На пелюстках червоних
Всю правду напишу.
Коли мені їх віддавав,
Усмішку ніжну дарував.
Я прийняла, все знаючи
І горя не чекаючи.
Йшла по калюжам міста,
букет у руках тримаючи,
До серця притуляючи.
А з неба дощнакрапує,
Мелодію нагадує.
Ту ж саму, що в саду вечірнім
Ми чули кожен день.
Я йшла, про щастя мріяла,
Руками обіймала
Весь світ, яким жила тоді
І дуже цінувала.
