Тетяна Іванчишин
Люби…
Люби безстрашно, безкорисно
Люби всім серцем… просто так…
Хай кажуть, що не має змісту
В мові сердець, що б’ють не в такт..
Хай кажуть, що сліпа, безстидна…
Люди жорстокі у словах.
А ти люби й тримайся гідно,
Бо щастя у твоїх руках.
І скажуть, що за рано. Як то?
Можна любить в таких роках?
Ти може напилась і п’яна,
Що за примари у думках?
І скажуть, що не те, не зовсім…
Ти варта кращого. Авжеж.
Забули, як були в цім віці..?
Та ти люби, люби без меж.
Казатимуть, що все даремно.
Це лиш ілюзія, омана…
Що серце б’ється так нестримно,
Бо екологія погана.
Та ти не вір, це теореми,
Підказки розуму сліпі,
Вони лиш бачать, що проблеми,
До щему в серці є глухі.
Та ти люби! Довірся Богу.
Нехай розсудить, що не так.
Ми обираємо дорогу,
Він все розставить по місцях.
***
Те “щось” з’явилося нізвідки
І вже не піде в нікуди.
Як крапелька роси на квітці,
Як подих вітру з тишини.
Прийшло. Засяяло. Завмерло.
Лягло на лінії долонь.
І світло стало там, де темно.
В воді палаючий вогонь.
Незрозуміло недосяжне.
З клітин невидимий зв'язок.
Ідилія із віри й прагнень.
Для серця радості ковток.
Торкається тебе без свідків.
Здогадок в пам’яті сліди.
Те “щось” з’явилося нізвідки
І вже не піде в нікуди.
***
Любов лежала на палітрі ранку…
Замучена. Розтоптана. Забута.
І сірими зіницями світанку
Гляділа, чом тобою не відчута..
Прозоре щастя на терезах дня
У невагомості забуло висоту
І знову міражі де я не я…
Де крик очей не вірить в глухоту.
«Люблю тебе…» – відлунює у серці…
«Забудь його!» – свідомість метушить.
Мрія не в силах вижити в цім герці
І стерта з пам’яті вбирає долі мить.
***
Ти хотів прощання. Добре. Досить.
Я наситилась байдужістю до краю.
І нехай моя душа не просить
В цьому пеклі хоч оазис раю.
Я любила. Так. Це було. Правда.
Та є час.. й любов мутує в спогад.
За сьогоднішнім порогом буде завтра.
І від нас залежить його вигляд.
Так чекала на твоє "кохаю".
Мріяла, боролася, терпіла...
Та забудь. Вже більше не чекаю.
Ця тематика занадто застаріла.
Нехай серце не болить... Не треба
негатив черпати у любові.
Тільки світло, як жива потреба
Хай горить у спогаду основі!
Розлука
Хвилини розлуки сніжинками
На долонях часу розтануть…
Котяться сльозою… краплинками
Мокрих днів і тихесенько кають.
Ти не чуєш мого серця стуку
В покоях холодної ночі,
Де звук жахається звуку,
І темрява дивиться в очі.
Повзе по стіні давній спогад..
Десь глухо крадеться шепіт…
І знов силуети… і… здогад…
Це ти?.. Чи лиш сутінків трепіт?..
