Марина Колесник
***
В синіх-синіх твоїх очах
Бачу небо,
Чути тихий твій ніжний спів
У віконце,
В теплих-теплих твоїх руках,
Як і треба,
Посміхається без зубів
Наше сонце.
У п'янкому-п'янкому твоє-
му волоссі
Заблукав від ясного со-
нця промінчик...
Я не знаю, чи доля є,
Та здалося,
Що дивитись на вас обох
Можу вічно...
Я кохаю тебе, моя
Білосніжко,
І кохаю цього весе-
лого гнома -
Покладемо його в мале-
сеньке ліжко,
Й на хвилинку залишимось
Самі вдома.
Тополя
Стоїть о'дна в чистім полі зелена тополя.
Загубила дівчиноньку недобрая воля.
Ой, недобрая та воля, нещаслива доля -
Була красна дівчинонька, а стала тополя.
Нащо в світі тая кривда, отака неправда -
Покохала, полюбила, ще й була неправа
Молодого козаченька, що вона кохала,
Поганая волховиця собі любувала:
- Ой, козаче молоденький, парубоче гарний,
Візьми мене за дружину, бо будеш не радий
Ні життю, ні вольній волі, ні ясному сонцю!
Та віддав він своє серце милій дівчинонці. -
Хай твоя кохана буде чорна та потворна!
Я таке зробити знаю!
Не тікала жодна
З моїх рук душа живая, всіх занапастила!
Я ж її красою вмиюсь, стану тобі мила...
Не взялись холодні чари - почуття тепліші,
І дівчина козакові стала ще миліша.
А недобра і негарна з люті аж змарніла.
- Я твою, кричить, кохану ізведу із тіла!
Чарувала, чаклувала, зіллячко варила, і дівчину на тополю ту перетворила.
Став відлюдькуватий кОзак, все ходить по полю,
І не може надивитись на свою тополю.
Вже не радий ні життю, ні сонцю, ні волі
- Аби тільки промовляти до тії тополі...
Вона вітами хитає, листячком тріпоче -
А йому здається, мила до нього шепоче.
Так і згинув козаченько у чистому полі,
Поховали молодого та й коло тополі...
З того часу, кажуть люди (а я людям вірю),
Бачать ніччю подорожні у полі дівчину.
Не сама дівчина ходить по чистому полю
- Ходить з нею козаченько, що любив тополю..
