Олексiй Медведєв
До К*
Ми малювали п’єсу двоє,
Сценарій в кожного був свій,
Коли ж зустрілися з тобою –
Згадали про різницю буднів й мрій…
Розчарування? Ні.
Та просто якось жаль…
Цю зустріч бачив уві сні…
Та все пройшло…В очах печаль…
Ми малювали в п’єсі ідеал,
Сюжет щоб був нетривіальним.
Та кожен з напевне знав –
Що ідеал не є реальним…
Кохання? Ні.
Та просто якось жаль…
В кохання не повірити мені.
Це вже пройшло…І на очах печаль…
До *
Була ти сонцем, квіткою й пітьмою...
Чому пітьмою? Враз не пояснить...
Хотіла бути і зі мною й не зі мною...
В очах неправда й намагання похвалить...
Чому, навіщо і для чого це тобі?
Цього не знав чи просто не хотів...
Стікає дощ слізьми на склі...
А потім що? Та вогник ще горить.
Була ти сонцем, квіткою й пітьмою,
І гралася словами повсякчас...
Тобі я підіграв з цією злою грою, –
Та чи потрібно це було для „нас”?
Чому, навіщо і для чого це мені?
Питав себе та відповідь ховав...
Все ідеально тільки уві сні,
Та навіть сон мене не рятував...
Була ти сонцем, квіткою й пітьмою,
Ховаючи за посмішкою суть...
Немає „нас”, немає „ми з тобою”...
Твої слова лиш біль несуть...
Непередбачувана
Лишився після тебе сум...
Однак чи це був глум?
Чи просто прагнення тепла?
До речі, що ж в мені знайшла?
Чому так довго ти мовчала
Й не разу правди не сказала?
... Проте, можливо, все простіше:
Не в змозі відшукать щось ліпше,
Ми гралися із почуттями!?
Я й досі не прийшов до тями –
Як довго це могло тривати?!
Та, мабуть, краще і не знати,
Щоб вкотре не розчаруватись...
Як важко зараз розібратись
У всіх словах твоїх...
Хоч довго не здавався, та не зміг
До суті хоч на крок дістатись.
Лиш зрозумів, що досить гратись!
...Та що ж я почував до тебе?
Про це я знов спитаю небо...
У відповідь – твій сміх веселий,
Який стирав усі проблеми,
Усі незгоди поміж нами...
О Боже! Я словами
Не можу це усе назвати!
Та я не міг ігнорувати
Те почуття, що серце гріло.
Мені лиш Сонечко світило!!!
А до тепла звикаєш швидко...
Й тобі все рівно, що лиш нитка
Єднала разом нас з тобою...
Та я тремтячою рукою
Чомусь виводив „Прощавай...”
Тобі
Я бачу сон:
Яскравих грон
Чарівні очі.
Сказати хочу
Все, що треба;
Та ти, мов дивишся у небо,
Благаючи мене мовчати...
Та я не міг не помічати
Краси твоєї...
І серце прагнуло кохати...
Ооо… як хотів я не зважати,
Не бачити, не чути
І голос твій навік забути...
Чи я страждав?
О, так! Себе вважав
Я божевільним!
Та мозок дивний –
Вінвпертотвердив: „Ні і ні!”
І погляди твої сумні
Немов жаліли...
О, як щеміли
Від болю груди!
Як знемагали від облуди
Мої думки!
Душа так рвалась навтьоки
Від тіла геть!
...І лиш життєва круговерть
Знов заспокоїть бідне тіло,
Зітре із мозку наболіле...
І серце знов заснути хоче,
Допоки образ твій не бачать очі...
