Iрина Мороз
***
Коли ти залишиш свої обладунки
В минуле відправиш тривожні листи
Я стану твоїм дорогим подарунком
Ти вернешся всім, що ховалося в сни.
Допоки ти будеш моїм натхненням,
Торкатимешся ненароком зап’ястя,
Я сонце триматиму на рівноденні,
Ти питимеш з моїх долонь тепле щастя.
Коли ти відкриєш свою планету
І впустиш мене у вузькі лабіринти
Я візьму з собою нову касету -
Ти подаруєш мені гіацинти.
Допоки ти будеш мене смішити,
Фіксуючи погляди, жести і рухи
Я буду до тебе завжди спішити,
Аби на твоєму плечі заснути.
***
ранок, який починаю
з тебе і кави
з тебе і чаю
з неба, що раптом запалює сонце
ніжними фарбами на горизонті
я возвеличую.
я прославляю.
день, що почався тобою, знаю
теплий занадто, щоб стати холодним
удосталь ситий, щоб бути голодним
занадто мій, щоб потрапити в руки
комусь чужому під пасма перуки
занадто добрий і зітканий вчасно
до пізньої ночі, аж поки не згасне
світло на двох розподілене зранку
те, що ховали у довгі фіранки
те, що знаходили посеред одягу
десь, поміж складок нестримного потягу
влилося в нас, в наші будні по вінця
день, що без тебе не вартий мізинця
ранок, який я щораз починаю
з тебе і кави
з тебе і чаю
я возвеличую.
я прославляю.
***
я так хочу тебе обійняти
обійняти тебе і втекти…
на пероні лиш руку підняти
і очима тебе провести.
а вже потім щоденно вертати
у думках, у листах, у рухах
загубити удавані мапи
тільки голос твій чути у вухах
погасити усі смолоскипи
і як йти – то лише навпомацки
в своє серце вина налити
до тієї, останньої позначки.
а тоді уже можна літати -
океан почуттів глибокий
як захочеш мені щось дати
я одне попрошу в тебе -
спокій.
***
Літа ще не було, а вже покоси
Я заснула під ранок,
Ти знову снився.
Все, чого я хочу – це нові джинси
і щоби час зупинився.
Так уже тиждень поспіль.
Я загортаюсь у свіжу постіль
Обіймаю твої тенета,
виходжу з рамок своєї планети
До тебе хочу. В гості.
І, знаєш, дарма, що спека
Облиш слова і свої рукописи
Кожен твій крок – окрема тека
Кожен твій крок – моя небезпека.
Шалені домисли.
Тут вже немає місця для втечі
Кожне вагання спрагле, як втома
Весна лягає мені на плечі
Я відпускаю тебе, до речі
І зостаюся сьогодні вдома.
***
і хоч мені є що тобі розказати
весь цей нестримний потік своїх зморених, вистиглих слів
днями простуджених, сплюснутих, кострубатих
вивчених майже напам’ять
фраз, інтонацій, думок, голосів
поки ще сила мовчати
я затираю на ліктях
витерті діри твоїх необачних слідів
ти можеш йти і вертати
часто дражнити мій нюх та зір
можеш усе переграти
злісно набравши у рот води
можеш мене розгадати
довго тонути в снігах зими
жодних надій не давати
і скаженіти, але до цих пір
як же тобі розказати?
ближче – вже нікуди.
ближче – не вір.
дай лиш повітря набрати
з твоїх грудей, як з високих гір
дай себе пити й вдихати
трохи хронічно, майже без мір.
