ОЛЕГ МАРТЫНЕНКО

                    Україно моя!

Україно моя, моя стомлена нене,

Чим розрадить тебе, як тобі помогти!

Не лишилось ні слів, ні можливостей в мене,

Все розтринькав на пошук чудесних світів.

І то ж треба було — десь думками блукати,

Забуваючи рідне змарніле лице,

Щоб нарешті уздріти, як стомлена мати

Усміхнеться лише та й пробачить усе.

Україно моя, моя хвойдо кохана,

Я під ноги життя тобі кидав, а ти

Усміхалася зверхньо, — і переступала,

Як непотріб, мовляв, заважаєш і ти.

Так, в моєму житті ти не мала потреби —

Було безліч гарніших, спритніших, ніж я.

Скільки їх притьмома позрікалося тебе,

Подивися ж під ноги, триклята моя!

Україно моя, моя вірна дружино,

Нам з тобою радіти і лаятись вік.

Та хіба ж одне одного з нас хто покине

Через злі балачки наших сварок дурних?

Та хіба ж я зумів би без тебе прожити,

Хоч які б небокраї відкрились мені?

Врешті, все це слова,

Небокраї закриті,

А відкриті лиш очі, наївні й сумні.

Україно моя, моя доню маленька,

Ти живеш і радієш тому, що жива.

Занедужаю я — ти підійдеш тихенько

І притиснеш долоньку малу до чола.

І хвороба тікає, й тривоги міліють,

І усе наносне маячіння зника,

Й звідкілясь виринає слабенька надія,

Щоб не бути порожнім прийдешнім вікам.

Та отак і живу.

Як умію.

Чи й гірше.

Підживлю землю потом — а мо проросте.

І пишу кострубаті, як доленька, вірші,

Й сподіваюсь, що ти мені вибачиш те.

Патріотів без мене ти маєш доволі,

Православнішіх, більш красомовних, ніж я,

Україно моя, моя совість і доля,

Берегиня, любов і гіркота моя...

21/VI-1995. Київ


***

Противно думать

И дышать противно.

Снаружи, изнутри — со всех сторон

Несёт такою затхлостью и гнилью,

Где рай лишь для шакалов и ворон.

Страна с тысячелетнею культурой,

Земля трудяг, героев, мудрецов

Ждёт подаяния дебильной дурой

И славит душегубов и лжецов.

Оплакивать ли мне родную землю?

Оплёвывать ли всё, храня покой?

Я родину такую не приемлю,

Но не имею никакой другой.

С 4 на 5/VIII-1996. Киев


***

Спекулируя прошлым своим,

Изуродовав святость вконец,

Нам отцы оставляют дым

От истлевших своих сердец.

Как в нём много крылатых слов

И весомых, правильных фраз,

Как в нём много цветастых снов,

Только как же там мало нас...

1984. Городня


                  ***

Сожрать меня невозможно,

А можно лишь покусать,

И то — если осторожно,

Я сам собаке под стать.

Покамест ещё не выпало,

А выпадет — я умру.

Пока же метляюсь вымыслом

Придурочным на ветру.

Пророки всегда с пороками.

Я тоже слегка пророк.

Сам буду маяться сроками,

Покуда не примет Бог.

Но до того,

                     до того,

                                    до того

Хочу этот мир любить.

2001


Одуванчик

                                   Дочке Насте

Слезинкой солнечной у ног,

Родной земли едва касаясь,

Живой мелькает огонёк,

В глазах прозрачных отражаясь.

А раскачал его апрель

И робко вплёл в улыбку мая,

Как добродушный толстый шмель.

Не надо рвать его, родная.

Тихонько тронь его щекой

И отойди себе в сторонку,

Он — не игрушка,

Он живой,

Он брызнет луч тебе вдогонку,

Весны прохладный ветерок

И запаха густые капли.

И этот маленький мирок

С тобой останется.

Не так ли?

9-10/V-1994. Киев

***

Давайте жить, друг друга уважая,

Не превращая свою гордость в спесь.

Любя себя, мы часто забываем,

Что у соседа тоже гордость есть.

 

Уметь прощать случайные обиды

И даже оскорбления порой

Труднее, чем в безудержном порыве

Друг другу ранить сердце слов игрой.

 

Легко ответить кукишем на кукиш,

Чужую честь не ставя ни во грош...

Но жизнь — не обувь, новую не купишь,

Когда истопчешь всю и изорвёшь.