КОНТРАСТИ
***
Тиха ніч заховалась за небо,
сивий дощ барабанить по склу,
перший день, помовчи хоч про себе,
я забив на колишню весну.
У цю ніч задививсь у вікно,
на промоклі до крісел трамваї,
а душі вже давно все-одно,
і це сонце, і небо безкрає.
Сивий дощ застилає асфальт,
темна ніч накриває нам очі,
злізли мухи з газетяних шпальт,
і злетіли у день з тої ночі.
Тиха ніч заховалась у тьму,
сивий дощ виціловує осінь,
я втікаю з вчорашнього сну,
засинаю і сплю... З мене досить.
***
За вікном лиють сльози вітри,
і регочуть боги з піднебесся,
ми є дітьми своєї доби,
ми онуки майбутніх піднесень.
Посміхаються сосни вітрам,
обіймають засмаглі обличчя,
плачуть діти розбещених мам,
і сміється ХХ-те сторіччя.
.....................................................
.....................................................
***
Мене журила перша ніч весни,
мені сміявся в очі перший вітер...
Вербовий шепіт: «Спи, дитино, спи,
тобі присниться синьооке літо».
Мене любила перша ніч весни,
і цілувала ніжно у волосся,
мені не снились веснянкові сни,
мені приснилась тої ночі осінь.
***
Вчорашня осінь поплаче у мене на грудях,
ви знаєте, вчора помер в неї син,
тепер тільки в чорному виходить на люди,
в руках в неї квітка зелена – полин.
Учора помер, певно, завтра ховатимуть,
церковні дзвіниці звістили село,
лише сива жінка за ним буде плакати,
їй можна, їй можна, їй можна, їй мо’.
***
Останні сльози на пожовклий сніг,
що вже тече струмками по асфальту,
із неба синього дощем до неї біг
і ніс на щастя білу їй троянду.
Останні сльози і чужі слова,
в мотив розлуці плакала трава.
***
Коли зринає десь за осінню туман,
Сміється небо, тішачись цілунком.
І звідкись чутно тихнучий орган
в напнутих вітром посрібнілих струнах.
Лунають кроки, ехо за вікном
дарує музику в закритих віях серця.
І спомини воскрешуються сном
в невидимому подиху блаженства.
Холодна тінь відбита на стіні,
Слідами днів на мокрому асфальті.
Два постріли, Два смутки на вікні.
І білий вальс відчищений до глянцю.
***
А вечір за мене тихенько шепоче,
А вечір зітхає, а вечір не хоче.
Танцюючи юності вальс хризантем,
Лишаючись осторонь вічних поем.
І знову всміхаються сонні тополі,
Що листям пожовклим злітають на волю.
І очі шепочуть, і очі шепочуть:
«Не хочу... не хочу... не хочу...»
***
Відлуння кроків в темних коридорах,
Луною звуків блискають слова.
А ноти світла променем на сполох,
«Так, ще жива... надія ще жива».
Ледь чутний шурхіт знов тривожить штори,
Багряна осінь за твоїм вікном,
А за стіною хтось смертельно хворий,
А надворі лоскоче нерви дощ.
І сивий клоун в білому халаті,
Тебе смішить його червоний ніс.
Вас тільки двоє у одній палаті...
А в твоїм серці знову плаче Ліст.
Торканням клавіш вічного маестро
під біоструми звуків на вікні,
А в коридорах тільки кроки... темно...
І під повіки млосно влазить ніч...
***
Нотні звуки мовчать тихоплинно,
Так журбить самотою вода,
Знов та осінь, немов невидимка,
на повітря кидає слова.
Струни скрипки тривожать повіки,
Що неначе зринають зі сну...
Не поможуть від нежиті ліки,
Коли осінь лоскоче весну.
І на вітрі лягають покоси
самотою накошених трав.
І прощається з осінню осінь.
(Я такого іще не писав).
Замовкає невидима пісня,
мов останньої скрипки струна.
Тільки осінь, по-моєму вічна.
Тільки осінь, як завжди, жива.
***
А сльози гіркотою струменять,
Чужими на вільготних
віях плеса,
Так не говорять,
так лише мовчать,
Крізь дотик слів
в молитвах піднебесся.
За кроком крок, за світлом суєта,
За небом дощ на
пожовтілих шторах.
Все ніби так,
а ніби і не так.
Про що ж мовчить
чийсь пережитий голос.
***
Коли приходять двоє під вікно,
Щоб доторкнутись поглядом фіранки,
Не розтривоживши чийсь напіввічний сон,
Не дочекавшись тихого світанку.
Тоді промокла під дощем душа
всміхнеться хмарам і травневим росам.
«Прощайте, весни» ,- так малий Тарас
ще повертається у свою вічну осінь.
***
І не треба більше темряви дощів,
смутку зграй вертаючих на осінь.
Заблукавши у провулку мрій
гладить вітер вересневі коси.
Тиша кроків, світла лише тінь,
журавлиний подих над дахами.
серед вулиць смуток поколінь
проклинає вересень дощами.
Досить болю у чужих очах,
журавлиних мрій тужливі зграї.
Цей навіки благородний птах
десь у вирії у смутку помирає.
